Оповiдання, Вовчок Марко, читать полную версию книги

Помогите раскрутить наш сайт, поставьте ссылку у себя в соц. сети:

Оповiдання

I вже так пiшлося: аби мати не догледiла — дочка втече. Як вже не просили, як не благали — нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, — iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає. Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, — не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх. Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече. Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно: — Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело… Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!