Микита Братусь, Гончар Олександр Терентійович, читать полную версию книги

Помогите раскрутить наш сайт, поставьте ссылку у себя в соц. сети:

Микита Братусь

Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивні східні суховії, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дідах, острів у зализень бурої гиблої пустелі… - Ростиме сад? - питає мене Карпо Лисогор. - Мусить, - кажу, - рости. Зітхнув Мелешко. Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово - доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тоді сказав, що - мусить рости. Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її. - Вимотає цей сад усі жили з нас… А чи окупиться? - Будемо сподіватись, що окупиться, - відповідає Мелешкові Лисогор. - Звісно, доведеться потерпіти й повоювати. Сад - це не редька і всяка така петрушка, яку сьогодні посадив, а завтра вже маєш із неї копійку зиску. Хто живе лише сьогоднішнім буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрібні люди з мідними нервами, з далекою вірою, справжні оптимісти. - Дай, - кажу, - руку, Карпо!… Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу - ні! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!

Книга закрыта по требованию правообладателя.