Три грані часу, Дімаров Анатолій Андрійович, читать полную версию книги

Помогите раскрутить наш сайт, поставьте ссылку у себя в соц. сети:

Три грані часу

Налетіла, мов вихор, повисла в тата на шиї: — Ой, як ми за вами всі скучили! — Тихше, бо зіб’єш із ніг! — одбивався жартом тато: йому, мабуть, було трохи не зручно перед сином. — Познайомся, Ніно, мій син, Юрко. Ніна мов аж тепер побачила Юрка: розбишакуваті очі її оббігли його з ніг аж до маківки. — Ой, який він у вас гарненький!.. Можна його поцілувати? І, не чекаючи згоди, — чмок! — Юрка в щоку. — Ну, от ви й познайомились! Сміється тато, сміється Зайкен, а Юркові хоч крізь землю провалюйся. А Нінка, де вона й узялася на його голову, ще й доймає: — А чого він у вас такий сердитий, Вікторе Васильовичу? — Ну, годі! — пожалів нарешті тато Юрка. — Треба рушати. Рушили. Тато й Зайкен у кабіні, Юрко з Ніною зверху в кузові: тут не так жарко, до того ж усе видно. Кузов набитий вщерть: ящики, кайла, лопати, ломи, молотки, відра, мішки, зв’язані кошми, бочки, — все те підстрибує, їздить туди та сюди, торохкотить, бряжчить, — музика, Юркові кращої й не треба! Вчепився руками в кабіну, підскакує на дошці, засланій кошмою, підставляє обличчя тугому вітрові, що аж лопотить у капюшоні штормівки: Зайкен жене, як навіжений, щоб добратися якнайраніше. Пролітають обабіч сади і арики з водою, а попереду, високо в небі, застигли дивовижні хмари: білі-білі на темно-синьому небі.

Книга закрыта по требованию правообладателя.